Біг від себе

Нам є чим пишатись, Запоріжжю респект —
У нас самий довгий у Європі проспект.
Будівництво сторіччя — Запорізька гребля,
Коли підкорилась людям дніпровська хвиля.
Куба острів волі — хто це сказав?
Мабуть, той, хто на Хортиці ніколи не бував.
Але головне — наші люди, які знають одне:
Ми такі, як і ви, ми такі, які є.

Про Хортицю. Частина перша. Оаза посеред індастріалу
Про Хортицю. Частина друга. Січ

Після оглядин Січі вирішили піти подивитися на давні городища, розкопані на західній частині острова. Ну, принаймні мені здалося, що я колись їх там бачив.

По дорозі піднялися на дах «Музею козацтва», побудованого ще в СРСР. Музей непоганий, я колись там був, проте при наявності цікавих експонатів він був ідеологічно витриманим, як і все при совку. Зараз він на реконструкції: дах протікає. Дорогою туди можна посидіти на такій ось лавці. Можливо, найкращій лавці Запоріжжя) З таким-то видом.

Вид на Дніпрогес із даху музею крутий.

Та і в іншу сторону нічогенький такий.

Це, власне, вхід в музей.

У будь-якому високому місці став хрест!

Як часто буває, ми успішно промахнулися повз давні капища. Забрели до якихось закинутих і напівзакинутих радянських пансіонатів і дитячих таборів.

Тому просто гуляли островом, спостерігаючи правий берег Дніпра.

Хотіли вийти до пляжика. Ні, не купатися. Було доволі холодно ще. Всі ж пам'ятають, що це розповідь про березень ще?)

За цим поворотом знаходиться острів Байди. Так от, Січ була саме там.

Але йдучи західним берегом Хортиці, порівнятися з островом Байди, ми не змогли. Доріжка закінчилася посеред якогось пансіонату, що його саме реконструювали. Щоб не вертатися назад, попросили робітників вивести нас до дороги через територію здравниці. Не відмовили.

Так ми потрапили до напівзаповітної зони острова. Людей нема, природа.

Побачивши цю вежу, подумали, що добралися до так званого «Скіфського стану». Але, як виявилося, ми помилися. Бо до Скіфського стану, ми потрапимо через 5 днів. Вже повертаючись додому зі Стамбула.

А далі знову була прекрасна природа Хортиці.

Дерево-гойдалочка.

День потрохи рухався до завершення. Ми ж хотіли подивитися на острів з дамби, власне, прогулятися тою дамбою, ну і поїсти не завадило б) Залишали острів Хортиця через Арочний міст.

А далі, на жаль, почалося інше Запоріжжя.

Спочатку все було доволі непогано. Погодка, правда, зіпсувалася зовсім. Сильно похолодало. Але по дамбі Дніпрогесу ми таки прогулялися, біля виходу з неї навіть знайшли безкоштовний туалет (наголос не на «безкоштовний», а на «знайшли»)), прогулялися вечірнім проспектом Соборності, попили смачного пивка в пивоварні «Пінта».

Далі стало веселіше. Вирішили-таки нормально поїсти (бо перекусили були ковбасками, сирком), потягнув Оленку в грузинський ресторанчик KINTO (я там якось обідав, мені сподобалася кухня), прийшли за годину до закриття (ми зовсім нікуди не поспішали, бо літак наш був о 4 ранку)) Мало того, що там волала якась страшна кацапська попсня, так нам ще й заявили, що кухня не працює вже. У ресторані. За годину до закриття. 0_о. Плюнули, пішли далі проспектом шукати де б поїсти. Фіг там. Усе зачинено вже було. Це о 22:00.
Вирішили зайти в кінотеатр ім. Довженка, глянути фільм «Гіркі жнива», нам-то все одно, де вбивати час. Фіг. Сеанс проводять тільки, якщо в залі будуть 8 глядачів, а таких, як ми, знайшлося... аж один хлопець. І правильно, зочєм кінотеатру наші гроші, адже бабки-робітниці вже збирають мальовані (!!!) афіші і хочуть пиляти додому... Ах так... До сеансу хвилин 30 ще залишалося.
Перекусили булками, добралися до вокзалу, забрали речі.
Таксист (130 грн), який віз нас до летовища, дуже ржав із Запорізького аеропорту. Але я, знаючи про негласну війну між дніпрянами і запоріжцями (а водій виявився з Дніпра) і до того ж побачивши пару страшненьких аеропортів закордоном, був морально підготовленим. Що подумала Оленка, яка летіла вперше літаком і потрапила до кращого аеропорту України 2016 року (я не жартую! Запорізький аеропорт визнали кращим в Україні в 2016-му) — нехай розповість сама).

Олдскул. Проте зважився. 92 кг. Із зимовим одягом.

Про моральний стан пасажирів хвилюються. Тактильний зоопарк є)

Проте тепло і не капає. Повторюсь: я бачив і набагато гірші аеропорти.

Аеропорт міжнародний)

Затіяна, правда, реконструкція. Яка мала б уже йти повним ходом. Але щось, мабуть, пішло не так. Поки відремонтували тільки злітну смугу. Ну, як відремонтували? Ви ж чули недавню історію про літак МАУ і Запорізький аеропорт?

Потрошку сунемо на посадку. Прикордонник довго не може провести наші паспорти по базі. Вибачається.

А це вже зала очікування після проходження всіх процедур.

Туалет.

Очікуючи, ми поспали трошки. Розбудив нас гомін. Люди почали йди до літака. В аеропорту, до речі, до літака підвозить непоганий автобус. Згадуються європейські аеропорти, де часто шуруєш на посадку пішки. Звісно, це стосується бюджетних авіакомпаній.
Ще розповім про цікавий бізнес, який став для мене відкриттям у літаку. Дєвачки літають з Києва в Стамбул, без ручної поклажі навіть. А везуть з собою... по котенятку. Звичайно ж, офіційно, звичайно, з усіма документами. Але в нас такий коштує баксів 20–30, а то і задаром можна взяти, в Стамбулі ж (місто — рай для котів), така котейка може коштувати 100–200 долларів. От такий от бізнес... Злетіли, на диво, м'яко (і навіщо ту полосу потім ремонтували?), зробивши коло, літак узяв курс на південь — на Стамбул.

Але то вже інша історія, не перемикайтеся, буде цікаво.