falkoner / Про самоізоляцію. Частина перша. Кути (Reply)

Дуже файні молоді,
Хрін і кишка на столі,
Ковбаса і холодець -
Завтра язві вже капець!

На днях з'явилася новина, в Україні під час карантину стало можливо оженитися (і розлучитися) онлайн). Слабаки) Ми от так робили ще до того, як це стало мейстрімом. І взагалі від людей ми самоізолювалися ще до карантину.
Отож розпочинаю серію постів про нашу весільну подорож). Вйо!

Заяву ми подавали... в Макдональдсі). Прийшли, купили кави і подали заяву). Не знаю що там зараз рекламують зебобіки, але ще восени це можна було спокійно зробити онлайн. Заходите сюди. Вибираєте потрібне місто, потрібний відділ ДРАЦС , вільну дату і час, тип церемонії, сплачуєте рахунки (ми зробили це тут же, онлайн, державне мито - 0,85 грн ( комісія за сплату - 3 грн), ну і церемонія - 250 грн).
Єдине, що вам потрібно мати - це електронний підпис. Зробити його можна за 5 хвилин, якщо у вас є карта Приват Банку, або трохи муторніший варіант через ЕПЦ... В інтернетах купа інструкцій як це зробити, наприклад тут. Далі завантажуєте скани своїх документів. Ну і все) . Назад дороги немає)). Гггг.
На наступний день нам передзвонили, попросили довантажити скани деяких документів, хіба що. А так - жодних проблем.
250 гривень за церемонію - це середній варіант в нас був) Можна взагалі за копійки просто поставити підпис в кабінеті)

Виглядає то приблизно отак)

Женитися ми з Оленкою вирішили в чудовому місті Кам'янець - Подільський.
Чому саме там? На то багато причин. По-перше, ми там познайомилися, по-друге, ми там почали зустрічатися (це різні роки), по-третє - ми втікли туди від всіх родичів і взагалі людей, ну і загалом - Кам'янець круте місто, любимо ми його).
Купили квитки на поїзд, забронювали житло. Набагато пізніше і трохи в авральному режимі купили собі святкові вишиванки і кільця і поїхали женитися.
Вдвох. Бо ми так захотіли.
Дату, доречі, ми вибирали не просто так, а з прицілом на майбутнє. Хотіли, щоб потім на цей день припадало багато вихідних (Різдво, Новий Рік), щоб комбінувати і подорожувати).
Оселилися ми в готелі 7 днів . Особливо не викаблучувалися, забронювали звичайний напівлюкс, бо сенсу переплачувати не бачили ніякого. Від готелю ніяких подарунків не було, але вони і не в курсі були). Так що якщо хтось з адміністрації готелю прочитає цей допис - то я готовий отримати знижку на майбутнє проживання). За рекламу і вибір вашого готелю для цього святкового дійства). Нам у вас дуже сподобалося).
На фото наш з Оленкою традиційний розгардіяш в номерах і хостах). Вдома трохи краще. Зазвичай)).

До міста ми добралися о 3 ночі, а в обід наступного дня ми вже женилися).
Привезли в місто сніг. Це трохи підпсувало нас променад (який кортеж? ви смішні?навіщо?)до ДРАЦСу. Відніс паспорта, щоб звірили з копіями. Ну і за пляшкою шампанського завершули до " Фуршету" по дорозі. Бокали привезли свої).

Отож денилися ми в двох. Ну і фотограф).
Роман зголосився на наше дивне прохання і пофоткав нас пару годин під час розпису і трошки в місті.
Якщо вам буде потрібен фотограф в Кам'янці-Подільському - тепер ви знаєте до кого звертатися потрібно! Ціни дуже демократичні. Фотки він віддав дуже швидко). Буквально на наступний день). Ну і окрема подяка і респект від мене за професійну роботу в непростих погодніх умовах).
Наступні два фото не мої, а його. А більше ви ніколи не побачите)).

Отака от історія, про одруження людей ( нас), яким добре і двох.
Після фотосесії ( снігопад дуже допоміг в цьому), ми почалапали повечеряти до ресторанчику Сажотрус .
Колись ми вдвох з Оленкою під час блогтуру відвідували його,нам там дуже сподобалося, тож не довго думали куди податися.
Ввечері в готелі сходили ще в сауну). Отак і відсвяткували.

Наступного дня ми вже вирушали далі. У весільну подорож, можна сказати)). Їхали ми в Карпати. Першою нашою зупинкою було селище Кути в Івано-франківській області ( майже на кордоні з Чернівецькою). Вирушили ми туди з раночку, по дорозі хотіли ще заїхати в Хотин, але не стали подивившись на погоду ( сніг так і не припинився). Отож щоб добратися до Кутів з Кам'янця-Подільського, нам довелося їхати спочатку до Чернівців автобусом. Тут ми і могли вийти в Хотині, але добре що не вийшли, бо під Чернівцями ми потрапили в немаленький такий затор, а попереду була ще довга дорога. Скупившись в Чернівцях ( Новий рік же треба святкувати!) сіли в черговий автобус ( ну як автобус.. маршрутку) і поїхали до селища Вижниця. Туди з Чернівців маршрутки ходять більш-менш періодично. Так от про нашого фотографа. Їхали до Вижниці і дивилися з телефону вже весільні фото на мобільному. Роман дуже швидко скинув їх.
Так от. Від Вижниці до Кутів всього пару кілометрів. Селища знаходяться на різних берегах річки Черемош. Але є одне "але". Знаходяться вони в різних областях, тож через проблеми з ліцензуванням ніякого постійного сполучення транспортного між ними немає. Добралися до Вижнииці ми відносно не пізно, годині о 7 вечора, але добратися до Кутів можливість була тільки пішки, або на таксі ( якщо б, правда, ми добралися вдень, кількість варіантів би не змінилася))) ).
Вибрали таксі . Як не дивно ( сарказм) це був роздовбаний Жигуль))). Особливо прикольно , що заводився він не ключем, а контаком проводів)). О, українська периферія, скільки відкриттів дивних ти для нас готуєш? Поблукавши Кутами в снігопад і зізвонившись з власниками готелю таксист нарешті довіз нас . Особливо довго ми не тусячили і повкладалися відпочивати . Натомилися за день.

В зв'язку з Новим Роком вибір житла в нас був не надто різноманітним, тож забронювали собі номер в готелі Kavaler inn hotel . Раніше він називався чи то Верховина, чи то Черемош. Тож через зміну назви таксист і не міг його знайти. А точка на Booking.com як часто це буває - була не точною. Готель сподобався. Відносно новий ремонт. Чисто. Привітний персонал. Є свій бар ( де ми кожного ранку частували кавою і тістечками). Не сказав би, що дешево, але своєї ціни він вартує. На скільки я зрозумів, готель належить одній родині. Вони тут і святкували Новий Рік. окрім нас в ці дати в готелі більше ніхто не проживав.
На фото вище - великий зал готелю. Але ми там не тусили, бо через брак відвідувачів там не топили і він пустував. Номер може покажу в наступних постах.
На на фото нижче - як готель виглядає зовні після снігопаду. Як для українського села - дуже навіть достойно).

Отож гарно відіспавшись і випивши кави ми вирушили досліджувати Кути.
Кути — селище міського типу в Косівському районі Івано-Франківської області. Кількість населення 4273 особи.
Перша письмова згадка про наш населений пункт датується 1448 роком, коли власником Кутів був шляхтич Міхал з Войнилова. Деякі дослідники називають й інші дати: 1427 та 1442 роки. Назва Кути походить, можливо, від географічного розміщення — у куті між Черемошем та Карпатами. Вважається, що першими поселенцями були селяни, які тікали з різних куточків України від панщини і поселялися тут, у передгір'ї, де були сприятливі умови для ведення господарства, зокрема скотарства. Самоочевидним є те, що поселення виникло значно раніше, ніж це зафіксували письмові джерела. З пам'яток збереглися залишки городища Х-ХІІІ ст. ( їх ми так і не знайшли, правда((( ), відкриті 1930 року. Багато дослідників не без підстав пов'язують виникнення поселення із солеварінням, (набагато раніше 1448 р.)
1565 р., згідно тодішнього адміністративного поділу, Кути входили до складу Снятинського староства Галицької землі Руського воєводства Королівства Польського (польських королівських маєтків).
В середині XVI ст. у Кутах були млин та солеварня.
У кінці XVII та на початку XVIII століть населення Кутів значно зросло. Містечко займало вигідне географічне положення — тут проходив кордон між Річчю Посполитою і Молдовським князівством, яка була васалом Османської імперії, перетин торговельних шляхів, був сприятливий клімат — тож населення Кутів досить швидко поповнювалося за рахунок польських колоністів, шляхтичів та урядовців.
1715 року Кути одержали магдебурзьке право — право міста на своє самоврядуванням — за сприяння власника поселення — Юзефа Потоцького, гербом та іншими привілеями. Тогочасний герб містечка (який діяв без змін до 1918 року) мав зображення мурованого замку з брамою та двома вежами, одна з яких зруйнована (імовірно, символ бойового минулого Кутів - село не раз воювало з турками... і поляків бувало вирізало).
Тричі на рік тут відбувалися ярмарки, а у вівторок і п'ятницю місцеві торги, від яких Кути мали значні кошти, що використовувалися на будівництво адміністративних будинків, публічних споруд, доріг, каналізації тощо. У цей час одна частина поселення відділилася в окрему адміністративну одиницю — Старі Кути.
Кути та навколишні села були пов'язані з опришківським рухом, який посилився у 30-60 роках XVIII ст.
Після першого поділу Польщі у 1772 році, західноукраїнські землі, в тому числі Кути, відійшли до Австрійської імперії.
Після цих подій почався приплив у Кути німецьких поселенців. Цьому сприяли патенти імператриці Марії Терезії від 1 жовтня 1774 р. та імператора Йозефа ІІ від 13 жовтня 1781 р., на підставі яких німецьким колоністам надавалися привілеї: вони наділялися землею, звільнялися від військової служби та на 6 років від сплати податків. Щоправда, приплив німців у Кути не був великий через перенаселеність місцевості.

Значних руйнувань Кути зазнали у роки Першої світової війни. Тут проходила лінія російсько-австрійського фронту. Місто і село двічі переходило із рук в руки. Частина чоловічого населення міста була мобілізована в австрійську армію, частина — добровільно пішли служити в легіон Українських Січових Стрільців.

Військові дії в Кутах та на їх околицях привели до того, що частина населення була евакуйована військом, а частина добровільно покинула місто. Населення зменшилось до 3000 осіб, в тому числі залишилось 100 чоловіків віком від 16 до 52 років.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (по суті - це було віче навколишніх сіл) на підтримку дій уряду Української Народної Республіки, на якому були присутні близько 15000 осіб. Учасники віча вітали утворення української влади в особі уряду ЗУНР. У місті розміщувалася вишкільна сотня УСС, для якої місцеві ремісники шили одяг та виготовляли взуття.

Весною 1919 року в Кути на короткий час увійшли румунські війська, а згодом місто, як і навколишні села, окупували поляки. З 1921 до 1939 року входили до складу Польщі.

З 14 до 17 вересня 1939 р. в Кутах розміщувалося польське міністерство закордонних справ.

Один день Кути були столицею Речі Посполитої ( отаке от село на Галичині, про яке мало хто чув), коли 17 вересня 1939 року в резиденції греко-католицького священика засідали уряд, президент Мосцицький і Верховний головнокомандувач маршал Ридз-Сміґли. Засідання знаменне тим, що польський уряд не оголосив війну СРСР за його вторгнення до Польщі, а виїхав до Румунії.
З початком радянсько-гітлерівської війни у Кути ввійшли угорські війська(1 липня 1941 р.), які у серпні передали владу німецькій адміністрації. У час німецької окупації були знищені майже всі євреї (близько 2,2 тисячі). 28 серпня 1944 року у Кутах було вдруге встановлено совіцьку владу і утворено Кутський район. Кути були позбавлені статусу міста. Найкращі уцілілі будинки зайняли партійно-радянські установи, каральні військові частини та прикордонники.
В після воєнний час, в околицях села діяли численні боївки УПА, а 1945 році енкаведисти стратили у Кутах трьох воїнів УПА — Лазорика Михайла, Рудака Василя та Кричуна Михайла.
14 жовтня 1989 року ( на Покрову!), у Кутах створено перший на Косівщині осередок Народного Руху України.

Отака от славна історія селища, про яке до цієї подорожі я навіть не чув. Логістикою займалася Оленка, чому вона вибрала Кути - також загадка).

На фото місцевий Будинок Культури.

Ми так і не визначилися що це. Але виглядає доволі вінтажно) Якісь торгові ряди.

Римо-католицький костел Ісуса Христа в Кутах.
Зведений, ймовірно на початку 20 століття (1908 рік) на місці старої будівлі.

Ворота на територію були зачинені, тож фото тільки з-за паркану.

Шевчеко в хутрі. Засніжений пам'ятник Тарасу Григоровичу в Кутах.

А це двір колишнього Вірменського костелу , збудованого на початку 18 ст. в стиллі барокко. Зараз це Церква св. Володимира . РПЦ. Так, на косівщині, так - РПЦ.

Пішли гуляти дали. Ну як гуляти. Взагалі то ми йшли в сусідню Вижницю. Вирішили саме в цей день туди прогулятися. Ну і дізнатися про автобуси. Першого числа ми мали їхати в Криворівню.

Церква пресвятої трійці(УГКЦ), збудована в 1833 році. Поряд з нею символічна могила полеглих за волю України. Доволі дивний, видно що саморобний меморіал.

На заході села височіє гора Овид ( 729м). Не ходили. Хоча думали.

А далі рушили "чудовими" кутськими дорогами в сусідню область) до Вижниці.
Ями трохи згладжувалися казковими зимовими видами навколо і доволі симпатичними приватними будиночками. Як же сильно відрізняються села в нас в країні по регіонам. Це при тому, що рівень життя не набагато вищий на Заході.

Міст, який з'єднує Чернівецьку та Івано-Франківську області і два селища. Кути і Вижницю.

Хідник на мосту зрозуміло, що не розчищений, йти важко про протоптаній людьми стежині, але види навколо нівелюють то все.

В жовто-блакиний колір міст, мабуть, перефарбували після Революції Гідності, але це той випадок, коли мосту личить).

Про Кути далеко не все, але наразі ми вирушаємо до Вижниці, про яку я розповім наступного разу. \Буде цікаво. Не перемикайтеся.

Booking тимчасово завершив свою реферальну програму, тож знижку ( суттєву, до 39 $) ви можете отримати тільки за одним з моїх реферальних лінків. Потрідно зареєструватися на AirBnb через посилання www.airbnb.ru/c/shuras1 - і отримати плюшки. Ну і мені трохи перепаде).