falkoner / Про Кам'янець. Частина четверта. Бакота (Reply)

Тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото...
Люди повернуться. Знову поселяться вище,
де від навал боронилось колись городище, —
світлом пісень обігріють повітря замкнуте, —
тільки б ім'я твоє ще пам'ятали, Бакото.

Про Кам'янець. Частина перша. Вступна
Про Кам'янець. Частина друга. Смачна
Про Кам'янець. Частина третя. Атракції

Наша з Оленкою екскурсія до Бакоти не входила в програму блог-туру від АНБ - Україна і Кам'янець-Подільської міської ради, заплатили ми свої гроші. Але ні хвилини не пожалкували про це. Бакота прекрасна.

Ну бо справді — скільки ж можна? В Бакоту ми збиралися потрапити вже не перший рік. Але оскільки у Кам'янці нам доводилось бувати лише під час фестивалю Re$publica (який цьогоріч — сподіваємось, ненадовго — переїхав до Хмельницького), то все ніяк не виходило. Які там під час фесту можуть бути екскурсії? Окрім, звісно, походів до найближчого супермаркету за припасами та пальним, на якому працює організм фестивальника — хто там що полюбляє. Тож цього разу було зрозуміло, що це наш шанс спіймати двох зайців одразу і при цьому двічі не вставати (з потяга Київ—Кам'янець-Подільський).

Виселившись зранку з гостинного готелю "7 Днів" (на дорогу смачно поснідавши!), ми погрузилися в бусік екскурсовода і помчали до "бажаного місця" — саме це означає назва "Бакота" за однією з версій дослідників.

З екскурсоводом нам цього разу не дуже пощастило, розказував якось завчено, монотонно... ще й страждав трохи ностальгією по совку. Тож слухали його впіввуха. Радити не буду. От минулого разу пан Олександр порадував. Дзвоніть йому. (У нас із ним не склалося, бо він того дня вже був зайнятий.)

Я до екскурсій ставлюся взагалі дуже прохолодно. Тому погоджуюсь на них лише тоді, коли вони дають змогу потрапити у такі місця, куди без екскурсії ніяк не потрапиш або потрапиш, але доклавши чималих зусиль. От і цього разу, погугливши, ухвалили, що краще не морочитися з добиранням і погодитись на екскурсію — і вирушили до туристичного центру (про що вже йшлося у попередній розповіді). Тож, здається, по 240 грн з людини, годинка з лишком у дорозі — і ми, не надто напружуючись, прибуваємо до омріяної Бакоти.
З приводу розповідей екскурсовода в мене також особливого розчарування не було, бо, знову ж таки, до подібних історій я ставлюся скептично: як правило, вас намагаються здивувати сумнівними байками і в пам'яті закарбуються хіба що наймеш правдоподібні з них, натомість фактаж (дати, імена, місця) вивітриться з голови чи не того самого дня (у мене так, а у вас?). Тож, не знаю хто як, а я люблю дивитися очима і запам'ятовувати побачене, а не почуте. Інформацію ж у разі потреби, благо, в наш час завжди можна знайти в інтернетах.
І ще один плюс монотонних оповідей у дорозі до Бакоти та від неї — їх анестезійний ефект. Поясню: якість шляхів там така, що іноді краще бути заколисаним оповіддю водія, ніж підстрибуванням машини на вибоїнах.
Але щось я надто розбалакалась...

Та як-не-як, але годинка машиною — і ми потрапляємо на кручі, що височіють над затопленим селом Бакота.

Я не буду вкотре переказувати трагічну історію села (як, власне, і багатьох інших сіл). Про то багато понаписувано в інтернетах. Буде багато фото і мало слів.
Хочеться зазначити тільки, що 1981 року тут трапилася величезна катастрофа. І людська, і природна...

Катастрофа, яка створила прекрасне.

І на жаль, здається, так нікого нічого й не навчила. Тому я би сказала, що це прекрасний за формою, але жахливий за змістом пам'ятник людській безглуздості.

Походили трохи кручами.

На машині спустилися трохи нижче до туристичної стоянки і пішли стежками вниз.
Походити там є де. Особливо "весело" після спуску повертатися назад. Не критично, звісно, але хекати будете, повірте.

Доріжки тут більш-менш обладнані. Є туалети і смітники. 10 гривень рекреаційного збору, що збирають тут, явно йдуть на справу потрібну.
Але все одно сміття краще забирати з собою, бо смітників не так і багато, і я не впевнена, що їх так просто утримувати в належному стані у тих місцях, куди можна дістатися лише пішки.

На кручах багацько живності. Особливо ящірок.
Колективний розум учасників екскурсії так і не дійшов висновку у питанні, чи у ящірок яскраві лише самці. Якщо так, то ми бачили лише їх. Де були їхні дами — невідомо.

Підійшли до залишків колишнього скельного монастиря.
Послухали історій від Тараса Горбняка. Тарас Васильович не якийсь заїжджий екскурсовод із завченим для туристів текстом.
Ця людина народилась і виросла у Бакоті. Розказує він про це місце щиро і з душею.
Тому раджу добиратися сюди самим, а не з екскурсійною групою (хоч це і важкувато зробити громадським транспортом без машини), і ґрунтовно з ним поспілкуватися.
Про всяк випадок — ось його мобільний: 8 097 152 19 22. Він завжди радо зустріне вас.

І, до речі, він є автором кількох книжок, присвячених Бакоті та монастирю. Не знаю, чи можна їх знайти ще десь, окрім як у нього))
Але тут знову вмикається мій скептик і зануда. Я таких місць, чесно кажучи, не розумію. Найгірше я себе почуваю у лаврських печерах, і всякі історії про благодать подібних місць проходять повз мене. Тут все, звісно, залежить від внутрішнього настрою відвідувача. Тож я приходжу зі скепсисом і йду ні з чим (у кращому разі, у гіршому — з поганим самопочуттям). А той хто приходить із вірою та очікуванням якогось благодатного досвіду — що ж, можливо, він його і отримає. Кожному своє.
Мене ж більше ваблять нерукотворні дива і красоти природи. Хоча у випадку з Бакотою якраз усе навпаки: ти бачиш казкової краси пейзаж, але при цьому розумієш, що його автором є не лише природа. І це викликає певний дисонанс. Але все одно заворожує. Особливо, коли у сонячну погоду плесо води розсипається мільйоном блискіток і стає навіть боляче дивитися.

Полазивши трохи кам'яними, келіями рушили далі. До водички.

Скеля "Курник". По формі, правда, дещо інше нагадує.
Гриб, да?))

Навколо на всю силу буяла весна...
Думаю, восени тут також казково.

Неймовірної краси місця. Сюди треба приїжджати на кілька днів з наметами. Зустрічати світанки, проводжати вечірнє сонце...
Пари годин з екскурсією явно не вистачить, щоб повністю проникнутися енергією місця.

Але я би віддала перевагу протилежному берегу, щоб усамітнитись і щоб не турбували ані рибалки, ані екскурсанти. Бо весела музичка перших і вигадливі фотосесії других сильно відволікають від нагоди зазирнути кудись всередину себе самого.

Помилувавшись трохи чистою водою (помочивши ручки й ніжки, і перекусивши!))), рушили назад. Щоб обов'язково сюди повернутися. Колись. Масштабно так. На кілька днів, щоб набратися спокою.

А ще краще, звісно, возити цей спокій всюди з собою. Бо вже, кажуть, навіть дорогою на Еверест трапляються затори й черги, тож навряд бувають туристичні місця, де можна було б розраховувати на усамітнення. Але все ж такі місця, як Бакота, наближають нас до відчуття внутрішнього умиротворення і усвідомлення плинності й непостійності всього, що існує довкола. До них варто доторкнутися, хай навіть на кілька годин.

На цьому ми закінчуємо розповідь про весняний блог-тур в гостинний Кам'янець-Подільський. Але історій ще багато.
Буде цікаво. Не перемикайтеся.